Старий Брюссель має форму серця, аби обійти його, не потрібно багато часу. Знайомство усі туристи починають з Гран Пляс — головної площі країни. Її також називають найкрасивішою площею Європи. Хоча, чесно кажучи, вона не така велика, як про неї пишуть в путівниках і відгуках. Просто затишний квадрат. Щоправда, архітектура будівель XV- XVII століть дуже вишукана і стильна. Міську ратушу оздоблено кам’яною різьбою і прикрашено височенною вежею. Напроти колишній Королівський палац, нині там – муніципальний музей.

Площа зазвичай переповнена туристами. Багато з них товпляться біля Будинку з лебедями, в якому розмістилася кав’ярня. Як дехто твердить, у ній любили зупинятися Карл Маркс і Фрідріх Енгельс. Подейкують, саме тут вони написали свій «Маніфест комуністичної партії».

За ратушею, в невеликому провулку – символ Брюсселя — бронзовий хлопчик (Манекен Піс), який пісяє. Це пам’ятник малюку, який, за переказом, у такий нехитрий спосіб врятував під час облоги Брюссель від пожежі. Жителі міста завжди вдягають його у різний одяг. В гардеробі — понад 2000 нарядів, яких вистачає на всі випадки життя. Скажімо, коли хлопчика вдягають у білу кофтину, це символізує захист жінок від насилля. Українці Бельгії теж не забувають про хлопчика: на День незалежності України вдягають його в українську вишиванку.

Повз пам’ятник бельгійському королю Леопольду можна пройти до Королівського палацу. У певні дні туди можна потрапити на екскурсію. Поруч – католицький собор Святої Катерини. У ньому впадає в око куточок Румунської православної церкви, прикрашений іконами. Рівень цивілізованості тут дійшов того рівня, що католики без проблем надають своє приміщення православним, причому емігрантам. Україні з її немислимою релігійною колотнечею до таких «стандартів» ще далеко.

Цікаво, що в брюссельському метро немає турнікетів. Необхідно самому компостувати квиток. Але сам компостер на вході знайти непросто. Це така собі непримітна будочка під стіною. На станції Ейзель туристи часто відвідують стадіон, де 1985 року під час фіналу Кубка чемпіонів з футболу відбулася сутичка між англійськими й італійськими вболівальниками. В результаті обвалилася стіна, яка поховала під собою 39 людей.

Відомий парк «Міні-Європа» — в іншому кінці міста. Він розташована в Бру-парку. Поруч знаменитий Атоміум — стометрова стальна конструкція, що символізує пізнання людиною будову атому. У парку 300 моделей найвідоміших символів різних країн, виконаних у масштабі 1/25. Для нових членів Європейського Союзу залишені спеціальні місця. Квиток до «Міні-Європи» коштує 13,5 євро.

Нерідко можна побачити, як з вікон будинків звисають національні прапори. Таким чином брюссельці висловлюються за єдність Бельгії. Країна періодично  потрапляє в політичну криза, коли валлонці і фламандці не можуть вирішити якесь питання в інтересах усієї країни. Тож за зовні блискучим і спокійним фасадом, який бачать туристи, в цій країні триває неперервна війна між двома громадами. Часто можна почути, що частини країни пов’язані лише королівською сім’єю, «червоними дияволами» (національна збірною з футболу) та ... любов’ю до пива. А єдиним бельгійцем називають короля.

Справа в тому, що країна поділено на дві мовні громади. 1830 року, коли Бельгія проголосила незалежність від Нідерландів, головними лозунгами стали боротьба проти економічних і релігійних утисків. Тоді фактично католицький південь (Бельгія) відділився від протестантської півночі (Нідерландів). Однак наприкінці ХІХ століття, коли значно зросла освіченість населення, «виявилося», що в країні живуть два народи: валлони і фламандці, які послуговуються французькою і фламандською мовами. Врешті дійшло до серйозного конфлікту — фламандці вимагали визнати їхню мову також державною. І вже 1898 року було ухвалено закон, який підтвердив принцип «двомовності», після чого тексти законів, надписи на поштових і гербових марках, грошових банкнотах і монетах з’являлися двома мовами. Однак лише в 1930 році фламандською мовою почали викладати в вищому навчальному закладі — університеті Гента.

Після Другої світової війни колоніальні системи імперіалістичних держав рушилися як карткові будинки. На карті світу із «сировинних придатків» одна за одною з’являлися нові незалежні держави. Бельгія теж мала колоніальний «грішок» у вигляді Конго та інших «клаптиків» у центральній Африці, які територіально в десятки разів переважали метрополію. Втрата Конго — важливого джерела поповнення державного бюджету — загрожувала країні непередбаченими наслідками. Однак бельгійський уряд, побоюючись повторення французького досвіду з Алжиром, у 1960 році надав Конго незалежність.

Економічна криза, що виникла після втрати колоній, у Бельгії вилилася у посилення протиріч між фламандцями та валлонами. Динамічна індустріалізація перетворила Фландрію на процвітаючий регіон, тоді як Валлонія (до того найбагатша частина країни) переживала економічний спад. Закони 1962—1963 років встановили точну лінгвістичну межу, однак ворожнеча між громадами не припинилася, а набрала нових форм. Були створені ок­ремі фламандські та валлонські міністерства освіти, культури й економічного розвитку. В 1971 році зміни до Конституції дали підгрунтя для введення регіонального самоуправління у вирішенні більшості економічних і культурних питань. 1980 року ухвалено закон про автономію Фландрії і Валлонії. Пізніше такого ж статусу набули столиця країни Брюссель і маленький німецькомовний район на сході країни.

Проте й це не принесло миру. Кожен регіон прагне ще більшої автономії, веде напружену боротьбу на захист власних економічних, соціальних і культурних інтересів, звинувачуючи при цьому центральний уряд у більш прихильному ставленні до «суперників», а інші регіони — у колоніалізмі, лінощах та інших гріхах.

«Ми єдина країна, яка ставить собі запитання, а чи існує вона?» — говорить бельгійський поет Даніель де Брюкер. «Немає бельгійців, є тільки валлонці і фламандці», — кажуть інші. Справді, і тих, й інших хвилює не доля Бельгії загалом, а доля Фландрії чи Валлонії. Політичні пристрасті іноді так розпалюються, що майбутнє країни, як одного цілого, виглядає дуже непевно.

Політичні баталії пустили неприязнь і між людей. До недавнього часу можна було почути таку приказку: ідеальна бельгійська родина — це чоловік фламандець і дружина-валлонка (або навпаки), котрі разом виховують своїх дітей фламандською і французькою мовами. І в Бельгії багато таких сімей. Але через політичну поляризацію громад їхнє становище останнім часом змінилося на гірше. Нині шлюби з «інородцями» укладаються рідко. Людині, яка виходить зі своєї громади, з кожним днем стає дедалі важче стати своїм серед чужих, де вона почувається незатишно.

Бельгійські сім’ї здавна були багатодітними. І держава сприяла цьому в дуже цікавий спосіб. Ще й до цього часу кожен сьомий син у сім’ї за традицією стає хрещеником короля, і його називають іменем правлячого монарха. В 1993 році на похоронах короля Бодуена в церкві не вистачило місця для всіх королівських хрещеників, і церемонію, що проходила у Брюссельському соборі, довелося транслювати на встановленому на головній площі екрані. Там зібралося не менше ніж 600 сьомих за ліком синів, названих Бодуенами. Кожна сьома донька теж стає хрещеницею королеви. Однак, хоч як дивно, таких випадків у Бельгії набагато менше.

Сьогодні особливістю країни є наявність у ній чотирьох мовних регіонів: франкомовного півдня (33% бельгійців), фла­манд­ськомовної півночі (57%), німецькомовного клаптика на сході (1%) і двомовного регіону столиці Брюсселя (9%). Якщо додати, що 10% бельгійців є емігрантами з половини країн світу, то стає цілком виправданим те, що саме Брюссель обрано столицею об’єднаної Європи, а Бельгію називають країною компромісів.

Екскурсію варто закінчити біля будівлі Європейського парламенту. Біля його стін виникає цілком логічне запитання: а чому саме Брюссель став столицею Європи? Все дуже просто: аби не надавати перевагу жодній великій державі. Так тиха столиця маленької країни стала серцем Європи. Сюди потекли гро­ші і люди. Сьогодні май­же третина брюссельців — це іноземці, що працюють в міжнародних організаціях. Щороку прибуток Бельгії від того, що вона дала «притулок» головним структурам Євросоюзу, складає майже 4,5 млрд. євро. І за будь-якої системи підрахунків Бельгія входить у групу 10 — 15 найбагатших країн світу. Основу добробуту складає промисловість, яка продає за кордони половину продукції: від автомобілів (щорічне виробництво понад 1 млн.) до діамантів.

Ну а кулінарними символами столиці Бельгії є знамениті брюссельські вафлі та не менш знаменитий брюссельський шоколад.