Австралія — кришталева мрія будь-якого мандрівника

Загублений світ

«В Австралії 540 національних парків, які охоплюють усі типи ландшафтів», — почав сипати фактами наш гід на ім’я Грейг, коли ми наступного ранку в невеличкому автобусі вирушили у похід австралійськими дорогами. Як і більшість турпровідників у будь–якій частині світу, він не вмовкав цілу дорогу, але його англійська мова з відчутним австралійським «присмаком» часто не стикувалася з нашими лінгвістичними знаннями. І все ж, уважно дослухаючись до його монологу, дещо нам таки пощастило втямити.

«12 австралійських заповідників, — вів далі Грейг, — належать до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Один із них — парк Какаду, до якого прямуємо. Заповідник внесено до списку не лише як природний об’єкт, а й як пам’ятник культури — майже п’ять тисяч унікальних малюнків аборигенів укривають його скелі. Какаду — найбільший національний парк Австралії — розкинувся на 21 тисячу квадратних кілометрів неосвоєного тропічного ландшафту...»

«Майже як площа Київської області», — переклав я австралійські реалії на український лад, розглядаючи за вікном зелену стіну нескінченного бушу (чагарник із рідколіссям), де стрибали дикі кенгуру та пробігали не менш дикі собаки динго.

Сонце вже палило немилосердно, коли автобус зупинився для першої екскурсії. Між пальмовидними рослинами і термітниками ми наблизились до скупчення скель. На одній із них яскравими барвами вирізнялися малюнки. З усіх найбільш зрозумілим було зображення людини зі списом.

— Це місце — одне з небагатьох, де туристи на власні очі можуть побачити справжній живопис аборигенів, — знову ввімкнув своє професійне красномовство Грейг. — Перші жителі континенту з покоління в покоління передавали свої перекази за допомогою картин. Деякі аборигени похилого віку і сьогодні, дивлячись на малюнок, розуміють сенс, який художник хотів донести до глядачів. Але зауважте, що багато картин були намальовані десятки тисяч років тому.

— І як же їм удається так довго зберігати пам’ять? — здивувалися ми.

— Немає нічого дивного, адже аборигени впродовж сотень поколінь живуть на одному місці. Через релігійні уявлення племена рідко змінювали місце проживання. Зв’язок із територією завжди був міцним завдяки вірі аборигенів у переселення душ. Вона чимось нагадує індійську релігію. Вони вірили, що після смерті душа померлого поселяється у камені, дереві чи іншому предметі, доки знову не оживає у новонародженій дитині. Без такого перевтілення, вважають вони, жінка взагалі не може народжувати.

Божественний герой — тотем племені — теж втілювався в навколишній природі, і тому плем’я будь–якою ціною намагалося утримати свою територію. Водночас було безглуздо завойовувати область сусідів — тамтешні божественні герої могли накликати біду на завойовників. Тому, скажімо, плем’я уаанаї живе на своїй землі 30 000 років, а плем’я джеуойн — 40 000. Терміни, немислимі для інших народів світу.

Трохи далі, на іншій скелі, ми побачили ще одну «художню галерею», залишену стародавніми художниками. Її сюжети на перший погляд не піддавалися ідентифікації. Всі запитально поглянули на Грейга.

— Часто темою малюнків є народження і подвиги надприродних істот, точніше, божественних героїв у час сновидінь. Час сновидінь — загальне для всіх австралійських племен уявлення про міфічний первинний час, коли тотемні герої створювали навколишній світ і культуру окремих племен. Хоча для означення того періоду більше підходить поняття трансу, оскільки ті часи пов’язані з якимось нерозумним чи нетверезим станом. Характерно, що сни і досі відіграють велику роль у житті аборигенів. Саме у сні з’являється їхній божественний герой, який вказує, коли і які проводити ритуали.

Після обіду ми катером перепливли озеро, з якого на нас хижо зиркали сумновідомі гребенисті крокодили. Натомість оптимізму додавали тисячні зграї какаду, які білою хмарою вкривали навколишні дерева. На іншому березі на нас чекала гірська країна під назвою Арнем–Ленд.

Видряпавшись на одну зі скель, ми завмерли від несподіванки. З високого урвища перед нами відкрився ідеальний пейзаж екзотичної країни, який зазвичай зображують на рекламних плакатах. Гігантське полотно рідколісся, чагарників і озер обрамлювали на горизонті ліс і силуети зелених пагорбів.

— Цей скельний виступ ділить парк Какаду на дві частини, — пояснив Грейг. — На тому боці — загублений світ, де аборигени живуть первісним життям. Навіть урядовці, аби відвідати його, питають дозволу старійшин племен. Єдине, чим допомагає уряд, — будує аборигенам невеличкі хижки від вітру та дощу і дає одежу, аби не ходили голими. До речі, штат Північні Території має найбільшу в Австралії частку корінного населення — 22 відсотки. А ще зовсім недавно — у 1950–х роках — аборигени становили тут половину жителів.

Помилка капітана Кука

Ми рушили далі, тримаючи курс на південь. Переліт Дарвін—Сідней займає чотири години, і весь цей час під нами простягалася безмежна рудувато-жовта пустеля. Аж тепер ми зрозуміли, чому австралійці усміхаються, коли іноземці називають Австралію «зеленим континентом». Насправді 90% країни — засушливі землі. Помилка з визначенням сталася ще 1770 року, коли після тривалого плавання кораблі капітана Кука наблизились до східного узбережжя Австралії, яке вразило втомлених мореплавців розмаїттям і красою рослинності. А затока, де планувалося заснування колонії, отримала назву Ботанічної.

Керівник нашої подорожі Михайло теж розглядав контури материка, який живою розмальованою картою лежав унизу, однак він мав ту перевагу, що тримав у руках об’ємний путівник із серії The National Geographic Traveler. «Походження назв на австралійській землі доволі прозаїчне, — просвітив він тих із нас, хто поскупився витратити гроші на путівник. — Більшість назв перенесена з Англії або є прізвищами політиків, яким місцеві діячі хотіли полестити. Сідней, Хобарт, Мельбурн — прізвища англійських лордів, котрі обіймали посаду міністра у справах колоній. Деякі штати мітили ще вище: Вікторія і Квінсленд отримали назви на честь королеви Вікторії. А перше поселення з’явилося на місці нинішнього Сіднея 1788 року після заснування колонії каторжників. Сюди висилали всіх, хто порушував спокій Британських островів. І, як дехто схильний вірити, саме висилка неблагонадійних елементів за межі метрополії вберегла її від революцій, які періодично потрясали Європу. Нині день заснування колонії каторжників — 26 січня — відзначають як день Австралії».

Ми знову виглянули у вікно: з висоти польоту обрис материка нагадував руду пляму, лише південний і східний краї якої прикрашає зелена смуга. Саме у цій смузі живе більшість — 85 % — австралійців. Там «зросли» всі столиці штатів і найбільші міста країни.

На відміну від аборигенів, які жили тут десятки тисяч років, австралійські поселення не мають павутини стародавніх пам’яток. А двохсотлітня мирна історія не дала країні справжніх героїв. І оскільки будь–яке явище не визнає порожнечі, то національним героєм австралійців став... кримінальний злочинець. Нед Келлі займався звичайнісінькими грабунками, а якось узяв у заручники ціле місто Джерілдері у Новому Південному Уельсі. Остання битва банди Неда Келлі з поліцією за залізничний вузол Гленроуен у народній пам’яті перетворилася на героїчний міф. І хоча відтоді минуло вже 130 років, про легендарного бушренджера й досі пишуть книги, малюють картини, знімають кіно. А порівняння з Недом Келлі для австралійця — найвища похвала.

Як же так сталося? Все дуже просто: австралійці пронизані духом індивідуалізму та бунтарства. Вони не люблять поліції і начальства загалом. Усе це обумовлено історично — з огляду на походження перших поселенців.

Коли літак почав зниження, Михайло у своєму географічному фоліанті знайшов ще один цікавий факт. Виявляється, Австралія — найспокійніший континент у геологічному плані: мільйони років цю землю не тривожили ні землетруси, ні виверження вулканів. «От і добре, двома небезпеками менше», — подумали ми, коли шасі літака торкнулися землі.

Два в одному

Сідней розкинувся на берегах морської затоки, яка на 30 кілометрів урізається в материк. Місто жило у ритмі мегаполісу, і ніхто не зважав на десятьох українців, які за три дні намагалися побачити максимум. Попервах ми заглибились у галасливі хмарочосні джунглі центру, однак зрозуміли, що даремно втрачаємо час. Ці твердині цивілізації не відзначаються оригінальністю і виглядають однаково у всьому світі. Центральною вуличною артерією George street ми поспішили вийти до затоки, де перше, що впадає в око, — арочний міст і Сіднейська опера.

До середини 1970–х років головною гордістю міста був міст. Його сталева арка, перекинута через затоку, з’єднує частини міста. Дві пари кам’яних опорних башт і потужний проліт із двох сталевих дуг тримають на тросах проїжджу частину. Таке собі індустріальне ретро, що має ефектний вигляд на тлі затоки і заходу сонця.

Але 1973 року королева Великої Британії Єлизавета ІІ відкрила грандіозну будівлю Сіднейської опери. Історія її зведення протягом 18 років — це низка проектних і фінансових скандалів, про які воліють не згадувати. Адже сьогодні більшість австралійців будівлю Опери в новітньому стилі, яка нагадує скупчення мушель, інакше як «восьмим дивом світу» не називають. А тандем «Опера—Міст» став візиткою міста і красується на всіх місцевих листівках та сувенірах.

Коли на місто спадали сутінки, а західне сонце примушувало небо заграти всіма фарбами, ми поспішили зайняти вигідну позицію, аби закарбувати два «пам’ятники» у кадрі одного фото.

Плач «непитущих»

Фауна Австралії — це така тема, про яку жоден натураліст не може говорити без хвилювання. На 80 відсотків вона ендемічна, тобто не повторюється в інших частинах світу. І сьогодні уряд Австралії докладає максимум зусиль, аби зберегти її у первісному вигляді. На митниці при в’їзді неодмінно перевірять, чи не везете ви насіння якоїсь чужої для континенту рослини, здатної порушити природний баланс. Мінімум двічі австралійці обпеклися на вторгненні небажаних «чужинців», коли поселенці завезли кроликів і кактус опунція, які, розмножившись, стали національним лихом. І тепер в Австралії не дивина, коли будують загорожі на 2 тисячі кілометрів (!), аби припинити міграцію кроликів, або на 5 тисяч кілометрів (!) — аби захистити кенгуру від собак динго.

Щоб полегшити життя туристам (аби вони марно не бігали австралійськими пустелями), більшість видів фауни зібрали в зоопарку «Таронга», який розмістили на північному березі Сіднейської затоки майже навпроти океану. Заплативши по 48 австралійських доларів (42 — вхід у зоопарк, шість — пором), ми подолали водну перепону і приєдналися до інтернаціонального гурту природолюбів.

Віддаленість Австралії від решти світу відчувається і в зоопарку. Місцеві жителі залюбки спостерігають за жирафами чи левами, натомість іноземці товпляться біля вольєрів з австралійськими дивовижами. З деякими з них, скажімо, з кенгуру, можна познайомитися безпосередньо, адже живуть вони не в клітках, а в міні-заповідниках, через які проходять стежки для туристів.

Як ми встигли помітити, в зоопарку найбільшою популярністю користуються коали. Впродовж дня вони непорушно сплять на своїх деревах. Однак настає час годівлі, і коли вони нарешті прокидаються, то опиняються у щільному оточенні людей, які стікаються сюди з усього зоопарку.

— Коали мають специфічний смак, — розповідає дівчина–доглядач, а заодно й науковий співробітник зоопарку, поки кумедні ведмедики жують евкаліптове листя, — із 350 видів евкаліптів, відомих в Австралії, вони вживають листя лише 12. Якщо не буде потрібного листя, тварина помре з голоду. Їм вистачає води з листя, тому коали опускаються на землю лише кілька разів на місяць, аби перейти на інше дерево. Недарма свою назву вони отримали з мови аборигенів, і означає це слово «непитущий». Як правило, коала сидить на одному дереві, доки не з’їсть усе листя. Складно вигадати беззахисніше створіння! Коала ні від кого не може втекти і, поранена, не лютує, як більшість тварин, а плаче, прикривши очі лапками.

— І як їм удається вижити?

— Крім собаки динго, в Австралії немає хижаків. Тому голов­ною загрозою для коал віднедавна стала біла людина. Найстрашнішим для них було десятиліття після Першої світової війни, коли мисливці заради хутра вистріляли три мільйони коал. 1927 року їх узяли під охорону.

Прогулянка з мораллю і без

Наш сіднейський готель розміщався «трохи углиб материка», й останнього вечора я вирішив не їхати на метро, а спокійно прогулятися. Аби вибрати правильний напрямок руху, вийняв туристичну карту. «Вам допомогти?» — широко усміхнувся до мене чоловік, який зупинився поруч.

Проминувши будівлі парламенту і державної бібліотеки та помилувавшись кількома парками, я вийшов до затоки з вітрильниками та ресторанчиками. Знову розгорнув карту. «Вам допомогти?» — пані поважного віку привітно визирала з вікна авто. Не встиг я нічого відповісти, як вона вже стояла біля мене (хоча вибратися з авто коштувало їй зусиль) і пояснювала, що я забрів у район Вулумулу.

Подихавши морським повіт­рям, я повернув у тихий квартал одно–двоповерхових будиночків із заплутаними вуличками, де швидко заблукав. Озирнувся: безлюдна вулиця, лише поруч у барі грає музика — і крадькома витяг карту. «Вам допомогти?» — поруч стояли двоє не дуже тверезих хлопців, які, побачивши мене, вискочили з бару.

Повечерявши у китайському ресторані, який трапився на шляху, я вибрався на людну вулицю. Але не встиг ступити по ній і кількох кроків, як мене зупинила розмальована дівчина. «Do you need girl?» — поцікавилася вона, манірно пускаючи дим сигарети. «Яка girl? — не зрозумів я, аж поки не роздивився, що навколо в освітленні переважає червоний колір: — То це у вас шоу, чи як?» — «Шоу внизу у залі, а секс — нагорі у номерах. Повний сервіс. Усього 165 доларів». — «Обліко морале», — згадав я класичний фільм і рушив далі.

«Та це ж знаменитий район Кінг Крос із дуже сумнівною репутацією, — пояснив мені згодом російський емігрант Вадим. — Заклади такого штибу працюють тут вільно, оскільки австралійці вважають, що їх наявність різко зменшує кількість злочинів на сексуальному ґрунті».

Ці дивні оззі

Іноземці вважають, що оззі (так називають себе австралійці) — люди з купою дивацтв. Аби дізнатися, наскільки це відповідає дійсності, короткої мандрівки замало. Та все ж багато епізодів підтверджували цю тезу.

Люди, які довго жили серед австралійців або часто стикаються з ними у справах, узагалі розповідають неймовірні речі і стверджують: попри строкатий етнічний склад населення країни, австралійців об’єднує одна річ — безумство. З цього приводу циркулює безліч анекдотів. А Мік Данді на прізвисько «Крокодил» з однойменного фільму став класичним уявленням про «аномальність» австралійців.

Самі вони не задумуються над тим, що про них говорять. Хоча дехто все ж таки намагається пояснити власну екс­центричність. Можливо, говорять одні, причина у важкому житті перших поселенців, яким довелося ой як несолодко. Все їхнє існування було суцільною боротьбою проти спеки, бюрократії, нестачі води, мух, змій, кроликів, кактусів, негоди, самотності. У результаті на світ з’явилася особлива порода міцних, але химерних людей.

Це, мабуть, від того, пояснюють інші, що все населення країни складають емігранти, і живуть вони не у своїй кліматичній зоні, де навіть дерева неправильні — всі вічнозелені, і скидають не листя, а кору. А фауна! Це взагалі суцільні збочення — качконіс, єхидна, кенгуру, кукабурра. Звідки ж тут узятися нормальним людям? Треті кажуть... Словом, теорій багато, але всі вони лише підкреслюють неповторність і самобутність жителів незвичайного континенту.

Живучи на краю світу, австралійці майже не цікавляться міжнародними подіями — адже це так далеко. І мало знають (крім недавніх емігрантів) про інші народи. З назв країн вони пам’ятають лише ті, які беруть участь у спортивних змаганнях. Однак, якщо ваша країна нічого не досягла у таких видах спорту, як крикет, регбі, хокей на траві, гольф чи теніс, то для австралійців вона просто не існує. Україна — серед них. Іноді доводилося довго пояснювати, аби «бідолашний» оззі зорієнтувався на карті світу і хоч трохи уявив, де та «Юкрейн». Хоча були і винятки.

«Звідки ви?» — поцікавилася жінка, коли біля станції метро я запитав у неї, як пройти до славнозвісного сіднейського пляжу Бондай. «З України», — безнадійно відповів я, готуючись до довгих розпитувань. Однак вона лише знаюче кивнула головою. А побачивши моє здивування, пояснила: «Я 34 роки тому емігрувала з Угорщини». (Олег Крук)