Край світу: в країні білої хмари, ківі та гейзерів

Нова Зеландія — це два майже рівні за площею острови, що розкинулися з півночі на південь уздовж нульового меридіану. Наша ідея — проїхати країну на машині з краю в край — наштовхнулася на протоку Кука, яка розділяє ці два острови. І хоча там курсують пороми, ми не ризикнули знаючи: постійні страхітливі бурі потрясають той регіон. «Швидкість вітру в протоці Кука сягає 60 вузлів. Не працюють поромні переправи. Аеропорт Веллінгтона закритий», — такі оголошення часто звучать у місцевих засобах масової інформації. Тож нам довелося розробити «план–2», який передбачав дві авіависадки і почергове ознайомлення з кожним островом.

Коли дивишся на карту, здається, що Нова Зеландія розташована поруч з Австралією. Однак географічна омана швидко розвіюється, коли сідаєш у літак у Сіднеї і виявляється, що дві країни розділяють 1700 кілометрів і летіти на південний схід досить довго.Наша зустріч із Новою Зеландією відбулася без особливих емоцій. Залишивши борт літака, ми потрапили в ніч і холод, які пригасили наш мандрівний запал. Ми забули, що у південній півкулі, на відміну від північної, що далі на південь, то холодніше, і нічне повітря на виході з аеропорту несподіваним холодком освіжило обличчя.

Туристи їдуть до Нової Зеландії переважно заради неперевершених пейзажів, які охоплюють широку природну гаму — від субтропіків півночі до суб­антарктики півдня.

Поєднання доглянутості й безлюддя — ось чим вражає країна, коли знайомишся з нею на власні очі. Тут зелень пасовиськ яскраво виділяє отари овець, череди корів і лам, які вільно розгулюють навколо. Луги і поля розкреслені живими загорожами. За ними — блакитні тарелі озер, сині ланцюги пагорбів, з яких долинає запах диких трав. Ще далі біліють вершини Південних Альп. Людей майже не видно, але зроблене ними відразу впадає в око: бездоганна смарагдова зелень новозеландських лугів — не дар природи, а результат копіткої праці багатьох поколінь. Сюди не сягає шум великого міста з його сліпучими рекламами і галасливими розвагами. Тут цілковитий спокій — ніби зупинився час.У розкішні краєвиди іноді впліталися невеличкі селища. Архітектура їх будинків і церков немов перенесена з інших англосаксонських країн. Мандрівникам, які погуляли по світу і в найвіддаленішій країні планети шукають чогось особливого, не дає спокою думка: «Це я вже десь бачив». Навіть великий натураліст Джеральд Даррелл, потрапивши до Нової Зеландії, розчаровано написав: «Їхати, пориватися у таку далечінь лише для того, аби побачити друге видання Англії». Але про такі дрібниці швидко забуваєш, коли черговий поворот дороги відкриває перед тобою нову незрівнянну панораму країни.За вікном пейзажі перетікали один в один. По траві пробігали зелені хвилі. Небом пливли білі хмари. За горою — гора, за нею — ще вища. А між ними зміїлася стрічка сірого асфальту, якою ми все далі забиралися на південь.

Квінстаун- маленьке містечко на березі величезного гірського озера Уакатіпу, схожого на стрічку блакитної води. Засноване у середині ХІХ століття як вівчарська ферма, селище пережило приступ «золотої лихоманки» і навалу золотошукачів.

Нині, з населенням усього 20 тисяч, — це другий за кількістю відвідувачів туристичний центр країни, який при ближчому знайомстві виявляється фактично кварталом готелів, магазинів і ресторанів.Новим «золотим дном» для тутешніх жителів стали екстремальні види туризму, за що містечко отримало другу назву — «столиця пригод». До речі, саме новозеландець Ей Джей Хаккет придумав такий убивчий атракціон, як «бангі джампінг». 1986 року він видерся на Ейфелеву вежу і стрибнув із неї, однак до землі не долетів — його зупинила гумова линва, прив’язана до ноги. Тепер екстремали стрибають із линвою з будь-якого узвишшя. А в Квінстауні це роблять із найвищої у світі точки. Крім того, тут можна пострибати з парашутом, спуститися на плотах гірськими річками, а взимку покататися на гірських лижах.Для нас містечко стало перевалочною базою для поїздки до іншої дивовижі, яких небагато у світі, — фіордів.

На південному заході Нової Зеландії стародавні льодовики залишили після себе 14 морських каньйонів. Натомість яскравими кольорами «розцвіла» папороть, яка, до речі, є одним із символів Нової Зеландії. На її тлі дерева набрали якогось доісторичного вигляду, і пейзажі перетворилися на ірреальне видовище, коли поява ящура нікого б не здивувала. І всі питання, чому саме у цих місцях знімали фільм «Володар перснів» за романами Джона Рональда Толкієна, відпали самі собою.Наші мандрівні роздуми перебили... сніжинки, які з’явилися за вікнами автобуса. Ще через кілька кілометрів поодинокі сніжинки обернулися на снігопад, а ще далі наш автобусний караван зупинився серед білого царства.

Перші поселенці цієї землі, маорі (полінезійці), назвали її Аотеароа — Країна довгої білої хмари. Мабуть, так вона виглядала, коли втомлені мореплавці, подолавши тисячі кілометрів океанських просторів, нарешті побачили обриси бажаної суші. Ми ж на північному острові, зійшовши з літака, замість «довгої білої хмари» завважили купу хмарочосів Окленда — торгового і ділового центру країни. Тут скупчилося більше мільйона жителів, тобто кожен четвертий новозеландець, чи то пак, ківі. Але мегаполіс — не те місце, якому поклоняються туристи. Нам відверто пощастило.

Контакти менеджерів
  • Ім'я: Олексій Грибач
  • Посада: Менеджер
  • Телефон: 0-800-60-44-39
  • Вн. номер: 151
  • e-mail: aleksey@feeria.ua