Нестримне сонце і тропічні зливи, Карибське море, що приносить щедрі улови і — без попередження — безжальні урагани, ритми звабливої румби, яка розпалює почуття незгірш за солодкавий присмак рому і міцний аромат гаванської сигари... Художнику, який замислив портрет Куби, всі карти в руки. До звичної палітри фарб можна додавати скільки завгодно відтінків, але каскад вражень вийде правдивий лише за однієї умови: якщо на загальному полотні не загубляться кольори людської радості й надії.
Курорт Варадеро — давній «притулок» спраглих відпочинку мандрівників. До кубинської революції це було найулюбленіше місце «байдикування» американців. Золотистий пісок, лазурні води океану, веселі дівчата та смачні коктейлі у затінку розлогих пальм — і не кажіть, що раю на землі немає... «Дорогу до раю» громадянам США перекрив шлагбаум політики. Проте для тієї ж Канади, як і інших країн світу, «карибська перлина» гостинно відкрита впродовж року. Нині на Кубу щороку приїжджає більше двох мільйонів іноземних туристів, серед них українців небагато - до восьми тисяч.
Загублені в Гавані
О, Гавана... Місто революційної романтики, красивих і привітних людей, архітектурної вишуканості і... занедбаності. Розкішної природи та не завжди вдало замаскованої втоми від життя зустрічних перехожих. Її архітектура не схожа на європейську: колоніальні собори, стінами яких «пройшлася» волога і час, бульвар Пасео дель Прадо зі старовинними особняками, прикрашеними розкішною ліпниною, мармуровими лавками і скульптурами левів. Величний Капітолій — близнюк Вашингтонського — займає більшу частину центральної площі столиці. Поруч — споруда Гаванського великого театру. Вперше місце майбутньої Гавани відкрив Колумб — це сталося 28 жовтня 1492 року.
Гавана — місто контрастів. Старовинні будівлі й поруч — обплутані мотузками для білизни оселі простих гаванців. Будинки красиві, проте відчутно обшарпані часом, прибиті пилом і сонцем. Занедбаність міста, як і самої Куби, на жаль, впадає в око. На вулицях — ніби виставка радянської автопромисловості минулих років, часто трапляються справжні раритети. А також смішні таксі–кокони, велорикші й кінні упряжки, які змагаються на швидкість із туристичними автобусами. Іноді з–за рогу може вигулькнути вантажівка з причепом, в якій мандрують гаванці. І за цими чудесами автотехніки клубочиться чорний дим — чим у Гавані заправляють авто, сказати важко.
Здається, маючи в руках туристичну карту, загубитися в чужому місті проблематично. Принаймні, досвідченому мандрівнику. Хоча... «Сьогодні в Гавані — три мільйони офіційних жителів. І ще стільки ж неофіційних», — пояснює Мігель, наш провідник кубинською столицею. Розмах міста масштабний — 64 на 43 кілометри. Щоб побачити найцікавіше, потрібно бодай кілька днів. Мігель радить подивитися гаванський ліс. «В якій ще столиці посеред міста ростуть дикі тропічні дерева? — посміхається він. — Гордість лісу — баньяновий фікус, що розростається, як справжній гігант». Мігель — красивий чоловік середнього віку, добре володіє російською: спершу вчив у школі («тоді всі вивчали»), потім працював у кубинській амбасаді в Москві. Нині робота гідом — його додаткова можливість триматися на плаву.
Місто треба сприймати в комплексі його неймовірних запахів, від яких часом паморочиться голова. Повітря кубинської столиці пахне морем — хвилі легко долають гранітну загорожу і заливають асфальт. Набережна Малекон приваблює романтиків і рибалок. На другому боці затоки — грандіозна статуя Христа.
А далі запахи стають різкішними, і ви можете «брати слід», прямуючи на цівки сигаретного диму... Якщо славнозвісний кубинський ром продають у спеціалізованих магазинах, то, щоб купити не менш відомі кубинські сигари, далеко ходити не доведеться. Вуличні торговці швидко розпізнають туристів і пропонують товар за смішною ціною. Поки ви роздумуєте, вам швидко пояснюють, що сигари «Ромео і Джульєтта» полюбляв Вінстон Черчілль, «Монте Крісто» найбільше смакували Ернесто Че Геварі, а Фідель Кастро в часи, коли не розлучався з сигарою, надавав перевагу «Коіба Есплендідо». Але що в тому товарі «з–під поли», ніхто достеменно не скаже. Тому ми не стали ризикувати...
Коктейль від Хемінгуея
Натомість вирушили на пошуки ресторану «Флорідіта» — знакового місця для туристів. У цих стінах любив «зависати» Ернест Хемінгуей. Не дивно, що столики закладу заповнені відвідувачами, вільне місце відшукати непросто. Чому б не скористатися нагодою й не уявити, як у цьому затишному ресторанчику після кількох келишків запашного коктейлю до письменника прилітала муза, приборкати яку можна було тільки швидкими нотатками в записнику та... новими порціями «дайкірі».
Музиканти на вході ніби заповзялися перекричати відвідувачів: гамір у «Флорідіті» страшенний. А «стариган Хем» із легкою посмішкою стежить за цією милою вакханалією звуків і стовпотворінь. Бронзова скульптура письменника у ресторані на «звичному» для Хемінгуея місці — біля барної стійки у кутку. Не менш популярний серед мандрівників і ресторанчик у старій Гавані «Бодегіті дель Медіно», де автор «Старого і моря» шліфував ранковий настрій коктейлями «мохіто».
Через невеличкий парк поруч із «Флорідітою» проходять гурти гаванців. Дехто сідає у тіні платанів перепочити. Кожен на власній хвилі — ось колоритний пан розпалює сигару і замислено дивиться на закохану парочку на сусідній лавці, а засмучена жінка навпроти ніяк не реагує на наш фотоапарат. Кубинці — люди вродливі. Кажуть, «долучилася» суміш крові. Іспанці, які колонізували острів, потребували робочих рук для плантацій, відтак ввозили рабів із Африки. За понад три століття на Кубу таким чином «примандрувало» понад мільйон африканців. Потім ще були хвилі переселенців — французів і китайців.
Мабуть, мітингують — думаємо про натовп емоційних людей, з яким стикаємося через дорогу від парку. Однак швидко розуміємо: не політика їх сюди привела, а... бейсбол. Чоловіки (а їх тут більшість) щось доводять один одному, бурхливо жестикулюючи. Вболівальники... Бейсбол — спорт номер один на Кубі й національна пристрасть кубинців. Недаремно навіть у романі «Старий і море» Хемінгуей кілька разів шанобливо знімав капелюх перед цим видом спорту.
Вечірні вогні заливають вулиці і площі. Зимова спека спадає швидко — і після плюс 30 удень повітря видається доволі бадьорим, а тепла кофтина — не зайвою.
Лікарі на експорт
Тільки недавно уряд Рауля Кастро дозволив кубинцям... купувати холодильники, тостери, DVD–програвачі і мобільні телефони. Але коштують ці речі дорожче, ніж в інших країнах, і з чесно заробленими песо годі мріяти про таку розкіш. «Дива техніки» продають у валютних магазинах. Ті ж магазини пропонують і доволі скромний вибір продуктових товарів, а також — шампунь, станок для гоління, крем для обличчя. Все — за валюту. Для нас це стало відкриттям.
Звісно, не всі реалії такі похмурі. Скажімо, освіта доступна всім кубинцям. А медичне обслуговування на Кубі — одне з найкращих у світі й безкоштовне. До речі, саме кубинські лікарі повернули до життя легенду світового футболу Дієго Марадону. Якщо до революції дитяча смертність становила майже 60 немовлят на тисячу новонароджених, то нині ця цифра впала до 5,3 — один із найнижчих показників у світі. Сьогодні Куба продає на світових ринках 240 найменувань медичних препаратів. Заводи з виробництва кубинських ліків працюють у Китаї, Росії, Венесуелі. Після розпаду СРСР саме Венесуела стала новим серйозним союзником Куби. Нині цій країні допомагає 30 тисяч кубинських лікарів. Натомість Венесуела зводить на Кубі будинки.
Чоловік виявився говірким. Луїс — пенсіонер: цього року виповнилося 60. Йому ще пощастило «проскочити» за нормами старого закону про пенсії, бо, відповідно до нових правил, жінки відтепер «заслужено відпочиватимуть», досягши 60–річчя, а чоловіки — на п’ять років пізніше. Пенсії на Кубі вельми скромні. За свої 300 песо, зізнається чоловік, особливо не порозкошуєш.
Але гроші — то таке, скромно зауважує Луїс. Найголовніша цінність для кубинця — сім’я. У родині з пошаною ставляться до її старших членів і водночас сповідують «культ дітей». Діти досить самостійні, не потерпають від надмірної опіки дорослих. До речі, на Кубі немає такого поняття, як сирітство. Якщо дитина втратила батьків, її ні за яких умов не віддадуть до дитбудинку, а виховуватимуть родичі. Хоча рівень народжуваності, помічають тут, за останні роки знизився. «Кубинки не хочуть мати багато дітей. Або й узагалі відмовляються народжувати, — зітхає Луїс. — Але я знаю, що така ситуація у багатьох країнах світу».
Луїс простягає нам візитівку, але дані з неї просить переписати. «Перепрошую, але вона в мене одна, — ніяковіє. — Якщо ще колись приїдете на Кубу — двері моєї оселі відчинені для вас і ваших друзів», — каже він на прощання.
Viva революція!
На кожному кроці — плакати й символи революції, портрети Фіделя Кастро і Че Гевари. «Че», як лагідно називають полум’яного революціонера кубинці, дивиться на тебе звідусіль: зі стін готелів і шедеврів графіті на стіні, з футболок, із фасаду білосніжної будівлі на велетенській площі Революції.
Одне з найбільш відвідуваних самими кубинцями місць — Музей Революції. Тут є унікальний експонат — законсервована яхта «Гранма», на якій наприкінці 1956 року 82 революціонери на чолі з Фіделем Кастро припливли на Кубу з Мексики, щоб розпочати революційну війну.
«Дежа вю!» — ніби кадри з радянського дитинства раптом оживають перед очима. Це загін піонерів на вході до музею злагоджено повторює якусь пісеньку. Всі в однаковій формі, хоча галстуки у дітей різного кольору: червоні — у старшокласників і блакитні — в наймолодших школярів.
Хоч як не дивно, але кубинську революцію іноземці сприймають як бренд — разом із сигарами і ромом.
Історія боротьби Фіделя Кастро і його бійців наприкінці 1950–х більше схожа на казку чи легенду, аніж на реальні події. І перемежована такою кількістю неймовірних поворотів, які трапляються лише у фільмах зі щасливим кінцем. Але перемога над Батистою не принесла бажаного миру: відразу ж почалося тотальне протистояння зі Сполученими Штатами Америки, які до подій на Кубі й у страшному сні не могли уявити у себе під боком соціалістичну країну, орієнтовану на Москву. Латинська Америка, за визначенням американських політиків, була зоною винятково інтересів США.
Після заступництва СРСР на початку 1960–х, яке врятувало Кубу від агресії, Вашингтон застосував тактику економічної блокади. Штати також зробили ставку на фізичне знищення лідера Кубинської революції. «ЦРУ і емігрантські кола організували майже 640 замахів на Фіделя Кастро. І диво не те, що революція перемогла, а те, що Фіделя не вбили впродовж його життя», — розповів нам Мігель.
